Що таке неокласика?

Вступ

У своїй фундаментальній роботі "Леґендa про Українсїкий Неоклясицизм" відомий український літературний критик Юрій Володимирович Шевельов (псевд. Юрій Шерех) висуває тезу, що неоклясицизм не існує і ніколи не існивав як окремий літературний напрям.

Шерех помічає, що з усього періода літературного становлення і невизначенності двадцятих років найяскравіше виділяються дві літератирні постаті, - Микола Зеров та Микола Хвильовий. Згодно до Шереха, саме ці постаті мали визначний вплив на формування основних проблем української літературної дискусії, а також на її подальший розвиток.

Беручи неоклясиків як обьект аналізу, Шерех виділяє дві предомінантні точки зору щодо неоклясичного літературного няпряму: радянська та еміграційна. Якщо радянська літературна критика зєднує всіх поетів неокласиків під маркою ворожої літератури, котра відчужена від соціальних проблем, то українські еміраційні критики переоцінюють літературну єдність стилю авторів неокласиків, беручи її за даність.
Важливо помітити, що в обидвох випадках ідеться про сформовану літературну течію, історична і стилістична єдність котрої не підпадає під сумнів. Власне сумнівність єдності літературного напряму і спонукає Шереха ревізувати доцільність обидвох позицій, та не погодитися з обидвома предомінантними точками зору.

Шерех радикалізує свій аргимент, стверджуючи, що поняття "'Мик. Зеров' і 'неоклясицизм' є синоніми." Імплікацією цього аргумента є відсторонення інших представників "пятірного грона", поетів М.Рильського, П.Филиповича, Н. Драй Хмари і Ю. Клена від поняття неокласицизму. Відтак, згодно до Шереха, неоклясицизм не може вважатися (історичним) літературним напрямом, перш за все тому, що його дійсним представником є тільки одна людина, а не група людей, що згодно до Шереха є необхідним для визначення неоклясицизму як літературного напряму. Ця сама думка проглядається у головій тезі, сформованій Шерехом на початку статті. Шерех говорить: "Традиційне твердження про неокласичне п'ятірне гроно нездоланих співців, поскільку говориться не про группу приятелiв, а про літературно-мистецький напрям, є легенда." Однак протиставлення між групою людей і мистецьким напрямом не є очевидним, крім того, воно не надає можливості зрозуміти термін "літературний напрям", вживаний Шерехом.

Припустімо, організація письменників у літератирну групу є однією з характеристик і крітерій, котрі визначають літературний напрям. Але ця крітерія не може бути єдиною. За логікою аргумента, організація письменників, як мистецько літературна інституція, є зібрання мистців, без партійно-політичної гомогенності, як це було до проголошення єдиного можливого мистецького напряму - соціального реалізму.
Зібрання поетів, нехай навіть інституціалізоване і підвищене до статусу організаціі не дає достатньо підгрунтя для формування літературного напряму. А у час коли будь-яка літературна інституція стає контрольованим гомогенним гаслом політичної пропаганди, єдиною можливою зоною існування літературних, а не літератирно-політизованих напрямів стає підпілля. Як приклад, достатньо навести традицію кухоних зібрань, котра проіснувала на теренах радянського Союзу аж до "периода гласности", або навіть і пізніше, до 90х років.

Відтак, доводиться говорити про групу приятелів, з'єднану послідовними конкретними літературними і політичними поглядами, котрі, впринаймні на першій стадіі формування неоклясичного напряму були поділені між усіма, або між більшістю авторів "п'ятірного грона".

Проблема неясності терміну "літературний напрям" набуває апофеозу, коли поняття літературного напряму заміняється і перемежовується з літературним стилем. З одного боку Шерех ставить своєю ціллю розвінчати міф про існування літературного напряму, але для досягнення цієї цілі Шерех показує відсутність означених спільних елементів неоклясичного стилю у творах кожного поета неокласика крім Миколи Зерова. Яка ж різниця між літературним стилем та напрямом? Уявімо, що літератирний напрям створюється людьми, котрі існують в одному часовому і просторовому контексті та поділяють певні літературні погляди і цілі. В той самий час, літературний стиль ані часовим, ані просторовим контекстом повністю не обмежується. Літературна взаємодія і взаємовплив, інтерконтекстуальність переходять межі одного контексту, і з'являються в інших контекстах, в котрих запозичені елементи набувають іншого значення. Таким чином, стає можливою дисципліна "компаративного (порівняльного) аналізу" в цілому, або, наприклад, аналіз європейських літературних впливів на твори українських авторів.

Перш за все, я вважаю, що неоклясицизм, як літературний напрям, не є і не може бути понижений до йоґо стильових властивостей та пристроїв. "Літературний напрям" формиється не в вакуумі і залежить не тільки від ретроспективно помічених 'обставин', а від комплексних стосунків між авторами, котрі відокремили себе самих у літератирну течію, і соціального політизованого контексту від котрого вони себе відокремили.

Доказуючи що неокласицизм є занадто еклектичним щоб вважатися цілісною літературною течією, Шерех акцентує увагу на не на реакційні звязки між неоклясиками і зовнішнім світом, а скорше на серединну стильову невизначенність, котру Шерех знаходить у творах самих неоклясиків. Залишається два питання. Перш за все, варто детальніше розглянути ідеологічну сторону неокласицизму, його соціальну функцію і соціально політичне підгрунтя для його зявлення і зникнення. Тут, я вважаю, що тільки аналітичне розглядання комплексної діалектики взаємних заперечень розвинених між неоклясиками і всім літературно-політичним контекстом, котрий лежить поза ними дає можливість розглядати группу "літератирних приятелів" як літератирний напрям.
По друге, залишається непроясненим чому Шерех розглядає еклектичність літературних впливів та пристроїв як перший доказ неінсування літературного напряму?
З одного боку, Шерех погоджується з аргументом що стилістична різність творів, написаних неокласиками необхідна для існування літературного напряму. Саме ця стилістична різноманітність авторів та творів надає можливості уникнути епігонства і плаґіату, внаслідок котрого твори одного автора стають стилістично дупліковані і пиблікуються під різними іменами.
З іншого боку, проблема визначення неокласицизму справді полягає в його еклектичності, в невизначенності, що входить в категорію класичної літератури. Для Зерова, як і для решти українських неокласиків класична література стає бібліотекою референцій, тем та образів котрі знаходять нові контекстуальні звязки у віршах поета. Одне питання залишається відкритим: які саме літертурні періоди, та твори включені в цю бібліотеку класики, котра зявляється як базис українського неокласицизму і від котрої неокласицизм веде свою історію.
Якщо визначення неокласицизму прямо залежить від поняття класицизму, ревізованого самими неокласиками, то однією з головних цілей є прояснення класичної літератури, як її розуміли неокласики. Іншими словами, для того щоб розібратися що таке класицизм (а це головне питання затінене за розбором стилів, листів та мемуарів) і яке його місце у історичній системі координат необхідно подивитися на те, на якому місці по відношенню до класичної традиціі поети неокласики розташували себе.
Перше, що привертає увагу - неоклясики не обмежували свій фокус на класичній творах, що стоять на полицях у секціі Древньої Греціі і Риму. Наприклад, аналізуючу поезію Драй Хмари Шерех знаходить і обгрунтовує символічні впливи. Для Шереха, символізм не співпадає з поняттям класицизму і не може бути включена у інвентар неоклясичних авторів. Тим не менш, в контексті революційного часу, символізм вже став класичною літературою, котра зайняла визначне місце в історіі. Крім того, символістична література за двадцятих років, авангардиські артистичні напрями вже задекларували смерть символізму разом з будь яким іншим мистецтвом котре ретроспективно належить до пре революційного світу і не стає побутом. Таким чином, в очах 'авторів нового' символістична література, після стадіі революційного заперечення, залишається мертвим історичним фактом. Ретроспеткивно можна сказати, що революційне заперечення має ефект протилежний від очікуваного. Заперечення дореволюційної літератури тільки підтверджує її вже встановлений визначений історичний статус, частково гарантуючи літературне безсмертя. З революційної перспективи, якщо стара література те, що було, то нова література те що буде. Якщо перше історичну визначеність, то друге існує за рахунок самого заперечення старого заради ґіпотетичного невизначеного майбутнього, продиктованого революційною структурою буття. В цьому контексті можна навести знамениті революційні речення Миколи Хвильового "Приходь, наставай, нове відродження!" і "прийде євразійський ренесанс".
Відтак, авангардистична ідея смерті старого мистецтва залишається нереалізованою. По відношенню до 'новостворених' невизначених літератур і новопіднятих тематик пролетарського життя, побуту, міста, і інсдустріалізованого села, будь яка література котра ассоціюється зі старим монархічним режимом є і мертвою і безсмертною водночас.
Складно сказати що є неоклясицизм, простіше сказати чим він не є і не хотів бути. І те чим він є, в нашому критичному розумінні залежить від того чим він ніколи не був, а саме ані революційною ані контр революційною літературою. Відтого неокласицизм характеризується намаганням стояти якомога далі від літературної революційності, врятувати мистецтво від буття інструментом для висловлення невідстояних пафосних почуттів з одного боку, і від буття інструментом в руках політичних керівників з іншого боку. Говорячи абстрактно, неокласицизм є всім чим не є революційний аванґард, плуг та гарт. Відповідно, класичною літератуою та обьєктом особливої уваги неокласицизму є колишні обьєкти революційних заперечень генералізовані у категоріі старого літературного світу, непотребу, буржуазної літератури та старої, навідміну від гіпотетичної нової класики. Якщо так, то як історична літературна течія, неокласицизм виконує особливу функцію - він підбирає обьекти заперечень впізнані революційними діячами як літературний непотріб і знаходить місце непотребу на полиці з класичною літературою, намагаючися переоцінювати, а не заперечувати. Таким чином, неокласицизм виникає як реакція на ідеологічну заборону і заперечення, як трагічне ностальгічне намагання повернутися до "класичних зразків" політично незаангажованої літератури у часі і у політичній структурі де це повернення неможливе.
Цей аргумент має імплікацію - неокласицизм не є літературним стилем встановленим наукою, як вважає Шерех. Це скорше система поглядів на структуру і принципи літературного розвитку, літературного творіння, джерел і письма. Така характеристика рятує поняття класицизми від еклектичного буття всім і нічим в одночас, від концентраціі тут і ні в якому контретному місці. В контексті неокласицизму, обізнанного з літературною традицією і органічними не-революційними принципами літературного розвитку, питання про що писати стає другорядним. В той самий час, функція неокласицизму не може бути понижена до встановлення конкретних оріентирів.
Так, неокласична відповідь на питання Европа або Просвіта, є а ні те, ані інше. Така відповідь спричинена самим радікалізованим питанням, котре не залишає місця для рефлективної переоцінки істроичної та літературної ролі і Просвіти і Європи. В цьому сенсі, неокласицизм виникає як свідоме рішення супротиву направленого на революційну радикалізацію, котра поділяє всі існуючі елементи соціальної структури на своїх та ворогів, на або та або.

Я не беруся заперечувати присутність еклектичності та нестановленності у творах всіх неокласичних авторів. Але перед тим як слідувати за думкою Шереха припустімо що неоклясицизм є цілісною течією, хоча б у порівнянні з літературним авангардом: Миколою Хвильовим, українськими футуристами, проголосившими смерть старого мистецтва (і мови). В додаток, неокласики виникають як єдина течія напроти радянському письменству, котре відмовляючись від авангардистичних ідей про радикальну революцію всього мистецтва, розпочинають політично контрольовану і незаумну репрезантацію революціі у мистецтві, таким чином роблячи саму революцію однією з основних мистецьких тем. Якщо не брати до уваги внутрішні різнобіжності між неокласичними авторами, у комплексному контексті стосунків з іншими літературними течіями і представниками, неокласицизм виникає як цілісний напрям.

З боку радянської критики, обсессивне намагання прирівняти всю політично незаангажовану літературу до ворожої контр революційной є наслідком і продуктом режиму революційного терору, котрий, радикалізуючи між абсолютними друзями і абсолютними ворогами, не залишає ніякого нейтрального місця. Іншими словами, в струткурі революційного терору все суспільство поділяється на дві радикально протилежні сфери друзів та ворогів. Відтак, "або з нами, або проти нас'' є основним принципом суспільного упорядкування. Хоча витоки цього принципу політичні, він проникає в усі сфери соціального буття, враховуючи літературу. Як приклад, я наведу одне з основних питаннь літературної дискисіі, артикулюване Миколою Хвильовим:"Європа чи Просвіта". Або Європа, або Просвіта, без іншого можливого вибору.



Слід згадати як би неоклясики не 'втікали' у сталий світ класичної літератури сама потреба інтересу у класичній літературі обумовлена історичним контекстом, тобто післяреволюційним періодом двадцятих років. Навіть якщо сама замкненість на літературній традиціі здається рішенням суто літературним, в самому пост революційному контексті таке рішення не вкладається у рамки простих літературних вподобань, а скорше обумовлено політичною структурою післяреволюційного суспільства. Відтак, головний акцент нашого аналізу це невідємність авторів від політичного контексту, а також намагання зрозуміти цілістність літературної течії через розглядання обьєктів її заперечень.